Спадкування за Заповітом. Право на Обов’язкову Частку Спадкоємців за Законом.

Заповіт. Спадкування за заповітом. Вступ у спадщину за заповітом в Україні.

Законодавство України надає перевагу спадкоємцеві за заповітом перед спадкоємцями за законом. Спадкодавець за життя з тих чи інших причин може не бажати передавати спадщину прямими родичами (спадкоємцями за законом) або спадкоємцям пріоритетних черг, а віддавати перевагу спадкоємцю наступної черги або зовсім сторонній особі, яка не потрапляє до кола спадкоємців за законом.

У цьому випадку він може написати заповіт на все майно або на його частину (конкретну квартиру, будинок, машину, вклад у банку і т. п.) на користь конкретної особи. Крім цього, заповідач може вказати в заповіті спадкоємця за законом, якому він не бажає залишати спадок — навіть якщо така можливість йому надається (наприклад, спадкоємець за заповітом не прийме спадщину). У заповіті може бути встановлено умова для виникнення права на спадкування або призначення другого спадкоємеця на випадок, якщо перший помре до відкриття спадщини, не прийме спадщину або відмовиться від її прийняття.

Обов’язкова частка. Спадкоємці за законом, мають право на обов’язкову частку.

Але, незважаючи на таке широке поле для реалізації волі заповідача, надане йому законом, законодавець дещо обмежив її, залишивши право на обов’язкову частку певному колу спадкоємців.

У цю категорію спадкоємців потрапляють:

  • малолітні, неповнолітні діти,
  • повнолітні непрацездатні діти,
  • непрацездатний чоловік,
  • непрацездатні батьки.

Обов’язкова частка — це та частина спадщини, яка незалежно від наявності заповіту дістанеться спадкоємця за законом. Ця частина становить половину тієї частини, яку успадкував би зазначений спадкоємець, якби заповіт зовсім відсутнім.

Наприклад, складено заповіт на двокімнатну квартиру. Є три спадкоємця першої черги, один з яких має право на обов’язкову частку. У цьому випадку, за відсутності заповіту, кожному спадкоємцеві дісталася б 1/3 частину квартири. Отже, за наявності заповіту, спадкоємцю, який має право на обов’язкову частку, дістанеться 1/6, спадкоємець за заповітом ж отримає 5/6 зазначеної квартири.

Право на обов’язкову частку регламентовано ч.1 ст.1241 ЦК України:

«Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка).

Розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, що мають істотне значення ».

Заповіт посвідчується у нотаріуса і вноситься в спадковий реєстр — електронну базу даних, яка містить відомості про заповіти і відкритих спадкових справах. Для написання заповіту правовстановлюючі документи на майно не потрібні, хоча у випадку конкретизації майна переважно їх мати для мінімізації помилок при вказівці адреси.

Якщо ж заповідач залишає заповіт на все майно, то в правовстановлюючих документах абсолютно немає потреби, більш того, правовстановлюючих документів може не бути, оскільки майно може з’явитися після написання заповіту та все одно буде успадковано спадкоємцем за заповітом. При формулюванні заповіту «на все майно» спадкоємець за заповітом буде вступати в спадщину на все майно, що належить заповідачеві на момент смерті — і не має значення, було у власності це майно на момент написання заповіту чи ні.

Після смерті спадкодавця спадкоємець за заповітом має переважне право на прийняття спадщини, якщо ж він не реалізує це право — право на прийняття спадщини з’явиться у спадкоємців за законом.

Вступ у Спадщину в Україні. Прийняття Спадщини. Оформлення Спадщини в Україні.

У 2013 році, як і в попередні роки, починаючи з 2004 року, спадкові правовідносини і порядок вступу в спадщину регулюються книгою 6 Цивільного кодексу України «Спадкове право».  Положення даного кодексу поширюються на випадки, коли спадщина відкрилася після 1 січня 2004 року або спадщина відкрилася до 1 січня 2004 року, але не була ніким прийнятою.  Відкриття спадщини збігається з моментом смерті. Таким чином, якщо день смерті  припадає на дату після 1 січня 2004 року — ми застосовуємо книгу 6 Цивільного кодексу 2004 року «Спадкове право».  Якщо ж особа померла до 1 січня 2004 року — вступ в спадок регулюється Цивільним кодексом УРСР 1963 року.

Як прийняти спадщину в Україні в 2013 році?  Порядок прийняття спадщини.

На сьогоднішній день існує два способи прийняття спадщини, в залежності від того, чи проживав спадкоємець із спадкодавцем на момент смерті , чи ні. І в першому і в другому випадку термін на прийняття спадщини — 6 місяців з моменту смерті, але порядок прийняття відрізняється.

Якщо спадкоємець проживав постійно із померлим.

Якщо спадкоємець проживав постійно із спадкодавцем, то з моменту відкриття спадщини він вважається таким, що прийняв спадщину. Йти до нотаріуса у строк, встановлений для прийняття спадщини (шість місяців з моменту смерті), спадкоємцю в даному випадку не потрібно. Не роблячи ніяких дій по прийняттю спадщини, він приймає спадщину «автоматично». Якщо ж спадкоємець не хоче приймати спадщину, йому слід вчинити активну дію — написати заяву про відмову. Для відмови від спадщини, так само, як і для прийняття, встановлено строк шість місяців — по закінченні цього терміну прийнятииспадщину, або відмовитися від неї буде вже неможливо.

Тому той спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на момент його смерті, може зайняти пасивну позицію, якщо він згоден прийняти спадщину і нічого протягом 6 місяців не вживати; або здійснити активну дію — відмовитися від спадщини шляхом написання заяви про відмову.

Прийняття спадщини такими особами регламентовано ч.3 ст.1268 ЦК України:

«Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270 цього кодексу, не завив про відмову від нього».

Якщо спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на момент смерті.

Якщо спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на момент його смерті, то у нього немає зазначеної вище переваги — він не може вважатися прийняли спадщину «автоматично». Для прийняття спадщини йому слід протягом строку, встановленого для прийняття, подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу. Якщо ж спадкоємець не зробить цього, то по закінченні строку на прийняття спадщини він буде вважатися таким, що не прийняв спадщину.

Прийняття спадщини таким спадкоємцем регламентовано ч.1 ст.1269 ЦК України:

«Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини».

Чи можна прийняти спадщину, якщо пропущений термін? Термін на прийняття спадщини.

У відповідності з законодавством України прийняти спадщину, якщо пропущено строк, не можна, але існує можливість встановити додатковий строк на прийняття або отримати згоду спадкоємців. Якщо є спадкоємці, що вступили в спадщину, і вони не заперечують проти прийняття спадщини спадкоємцем, який пропустив строк, процедура досить проста — за їх згодою спадкоємець пише у нотаріуса заяву про прийняття спадщини і вступає у спадок нарівні з усіма.

Якщо ж інших спадкоємців немає або вони заперечують проти вступу до спадщини, то спадкоємцям, які пропустили строк — без судового процесу не обійтися. Необхідно буде довести поважність причин для пропуску строку на прийняття спадщини. Спадкоємцю слід подати заяву до суду про встановлення додаткового строку на прийняття спадщини. Якщо суд визнає причини поважними, то рішенням суду буде встановлено додатковий строк на прийняття спадщини. Протягом строку, зазначеного в рішенні суду, спадкоємець повинен піти до нотаріуса і написати заяву про прийняття спадщини. Спадкоємцю слід враховувати, що повторне встановлення додаткового строку на прийняття спадщини чинним законодавством України не передбачено, тому встановлений судом строк пропускати не можна.

Прийняття спадщини у разі пропуску строку на прийняття регламентовано ст.1272 ЦК України:

«1. Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого ст.1270 цього кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв його.

2. З письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк на прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття нотаріуса за місцем відкриття спадщини.

3. За позовом спадкоємця, який пропустив строк на прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяву на прийняття спадщини ».

Кому подавати заяву про прийняття спадщини. До якого нотаріуса потрібно звертатися для прийняття спадщини в Україні?

Заяву про прийняття спадщини, потрібно подавати нотаріусові за останнім місцем проживання спадкодавця. Якщо спадкодавець помер після другої половини 2009 року, оформлення спадщини може здійснюватися як в державній нотаріальній конторі, так і у приватного нотаріуса. Але необхідно, щоб нотаріус вів діяльність саме в тому нотаріальному окрузі, в якому проживав померлий. У невеликих містечках не існує дислокації по районах — працює кілька нотаріусів (а може і один), які здійснюють нотаріальну діяльність у межах всього міста. Тоді питання, де відкривати спадкову справу, не стоїть. У більш великих містах існує районна дислокація. Тому якщо спадкоємець звертається в державну нотаріальну контору, він може звернутися не в будь-яку, а тільки в ту, яка безпосередньо обслуговує ділянку, де проживав померлий. Приватні ж нотаріуси діють в межах всього міста Одеса. Отже, якщо померлий проживав в Одесі, то спадкоємець для відкриття спадщини може звернутися до будь-якого приватного нотаріуса, що працює в межах міста або в певну державну нотаріальну контору.

Виконавче Провадження. Порядок Дій для Виконання Судового Рішення

 

Будь-яке виконання судового рішення починається з відкриття виконавчого провадження.

Для того, щоб виконавче провадження було відкрито, Вам необхідно мати на руках виконавчий лист.

В залежності від органу, що видав документ або судочинства, в якому розглядалася справа, виконавчими документами можуть бути:


  • виконавчий лист, виданий судом,
  • наказ господарського суду,
  • судовий наказ,
  • виконавчий напис нотаріуса,
  • постанова суду або уповноваженого органу в справі про адміністративне правопорушення.

Якщо Ви виграли суд, рішення вступило в законну силу і підлягає виконанню, можна приступати до останньої стадії — примусового виконання рішення суду. Для цього Вам необхідно подати до канцелярії суду заяву на отримання виконавчого листа, отримати виконавчий лист і віднести його в виконавчу службу.

Виконавчі дії проводяться за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Вам потрібно спочатку визначитися з районом, в якому Ви будете подавати виконавчий лист. За деяким винятком, найчастіше це той же район, в якому розглядалася справа в суді, так як за загальним правилом цивільного судочинства позови до фізичної особи подаються за його зареєстрованим місцем проживання. Після того, як визначитеся з районом, у відділі виконавчої служби Вам потрібно буде написати заяву про примусове виконання рішення, на підставі якого виконавцем буде відкриватися виконавче провадження (Постанова про відкриття виконавчого провадження).

Не забувайте, що строк пред’явлення виконавчого листа до виконання — 1 рік, починаючи з наступного дня після набрання рішенням суду законної сили.

Термін проведення виконавчих дій шість місяців (для немайнових позовів — два місяці), який може перериватися відкладенням або призупиненням виконавчих дій на період проведення експертизи, оцінки майна, реалізації майна та в деяких інших випадках.

По закінченні терміну на добровільне виконання, державний виконавець приступає до проведення виконавчих дій. Конкретні дії, здійснювані виконавцем залежать від виду вимог, зазначених у виконавчому документі — це може бути стягнення боргу, виселення, вселення, відібрання дитини, усунення перешкод у користуванні майном. Порядок кожного з них описаний в законі «Про виконавче провадження» та включає обов’язкове документування державним виконавцем кожного проведеного виконавчої дії, що дає Вам, як стороні виконавчого провадження, можливість контролювати дії виконавця шляхом ознайомлення з матеріалами з подальшою подачею заяв, клопотань чи скарг, в залежності від конкретної ситуації.

Скарги на дії або бездіяльність державного виконавця можуть подаватися начальнику відділу виконавчої служби, в управління Міністерства юстиції або до суду. Не забувайте, що частіше мета судового процесу — не сам судовий процес, і, як правило, не просто рішення суду на Вашу користь, а своєчасне виконання цього рішення суду. Тому завжди думайте при подачі позову, як сформулювати вимоги, щоб їх реально було виконати, а в процесі проведення виконавчих дій активно користуйтеся правами, наданими Вам Законом України «Про виконавче провадження», беріть участь, у міру можливості контролюйте державного виконавця, вимагайте письмових звітів про проведених виконавчих діях по Вашому виконавчим листом. Як крайній захід впливу — оскаржуйте дії або бездіяльності державного виконавця в суді.

Договір Довічного Утримання (Догляду)

Метою відчужувача у договорі довічного утримання є отримання довічного догляду взамін на передачу права власності набувача. На набувача ж покладається обов’язок утримувати відчужувача до його смерті, згідно з видом догляду та обсягами, встановленим договором. Це може бути щомісячне грошове утримання і певні види робіт: закупівля продуктів, прання, прибирання, купівля ліків та багато іншого.

Набувач стає власником нерухомого майна в момент підписання договору, але право розпорядження його обмежено до смерті відчужувача.

При підписанні даного договору нотаріус вносить його до реєстру обтяжень і робить помітку на екземплярі. Правомірної юридичної можливості передати право власності на річ третім особам у набувача немає.

У чому нестабільність даного договору?

У разі неналежного догляду або в разі, якщо відчужувач в один прекрасний момент визнає догляд неналежним або у нього просто змінилося суб’єктивне ставлення до набувача, він може відмовитися приймати догляд та утримання і звернутися до суду з позовом про розірвання договору довічного утримання. Причому це може відбутися і через десять років після укладення договору, давності тут немає, так як правовідносини сторін тривають.

У суді нерідко літні люди-позивачі виграють такі позови.

По-перше, в договорі як правило види та обсяги догляду вказуються розмито і не конкретно, що тягне різне розуміння сторонами своїх прав і обов’язків.

По-друге, набувачі, в основному, не зберігають чеки, квитанції та інші докази надання догляду та довести належний догляд досить скрутно.

По-третє, за логікою законодавця, договір догляду закінчує свою дію зі смертю відчужувача, але юридичного механізму примусити особу приймати догляд за відсутності його волі не існує, тому з моменту подачі такого позову, у разі відсутності мирного вирішення спору між сторонами, фактичне виконання договору догляду надалі малоймовірно — відчужувач може просто не давати такої можливості.

Всі ці логічні аргументи, разом з фактичними обставинами кожної конкретної справи, оцінюються судом за внутрішнім переконанням і сказати достовірно чи буде ухвалено рішення про розірвання чи ні, не можна, але навіть якщо ні, то яким може бути подальше його виконання сторонами після судових тяжб і накопичився негативу?

Не може, тому потенційно, змінивши обґрунтування позову, відчужувач може звернутися до суду знову і шанси виграти у нього значно зростуть. Такі складнощі пов’язані з особливостями договору, які закладаються у фундамент його змісту при підписанні.

Договір спочатку є нестабільним — термін його дії має відкладальну, найчастіше непередбачувану умову, — смерть відчужувача, і, можливість його виконання, крім сумлінності самого набувача, залежить від суб’єктивної думки відчужувача і взаємовідносин сторін.

Для мінімізації ризиків при укладенні такого договору радимо вказувати якомога більш конкретно, до буквальних дрібниць: види догляду, суму, зміст, індексацію цієї суми, порядок надання догляду. У період виконання договору зберігати всі чеки і квитанції і збирати будь-які можливі докази, що підтверджують матеріальні і трудові витрати. Можливо, це дозволить Вам принаймні відшкодувати витрати.

Договір Дарування

За договором дарування одна сторона безоплатно передає іншій стороні належне їй майно у власність. Юридична особливість договору дарування — безоплатність. В договорі дарування не може бути встановлений обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника ту чи іншу дію — забезпечувати житлом, доглядом, передати взамін якусь річ або зробити якусь дію.

Очевидно, що договір дарування, будучи матеріально невигідним дарувальнику, за своєю суттю повинен приносити моральне задоволення — як будь-який подарунок. Тому такі операції найчастіше можливі між людьми, що мають приязні стосунки — між родичами, близькими знайомими, подружжям; саме в цих випадках можлива реальна, а не «прикрита» безоплатність.

З точки зору оподаткування, укладати договір дарування вигідніше, так як експертна оцінка не проводиться, а суми податків і зборів обчислюються від балансової вартості. Така ситуація сприяє укладенню удаваних договорів дарування — коли насправді укладається договір купівлі-продажу, оскільки обдаровуваний передає гроші. Податок на доходи фізичних осіб платить обдаровуваний і він складає 5% для осіб, які не є родичами першого ступеня спорідненості і 0% для родичів першого ступеня. Момент укладення договору і перехід права власності збігається з моментом підписання договору.

У відповідності зі ст.722 ЦК України, право власності виникає у обдаровуваного з моменту прийняття дарунка, але передача дару в даному випадку є символічною (дарувальник передає ключі від квартири та правовстановлюючі документи), а згода обдаровуваного набуває офіційну форму в момент підписання.

Договір дарування, на відміну від купівлі-продажу, не підлягає обов’язковому внесенню до реєстру правочинів, але все частіше на прохання сторін або за рекомендацією нотаріуса це робиться і є правильним, так як забезпечує додатковий механізм захисту угоди.

Як Визначити, в Який Суд Подавати Позов?

За загальним правилом цивільного судочинства підсудність визначається за місцезнаходженням відповідача (тієї особи, до якої пред’являється позов) — загальна підсудність.

Але з цього правила є винятки. У відповідності зі ст.114 Цивільного процесуального кодексу України позови стосовно спорів щодо нерухомого майна (квартири, будинки, земля), розглядаються районним судом за місцезнаходженням цього майна — в таких випадках діє виключна підсудність, яка є пріоритетною і не залежить від того, де проживає відповідач. Крім цього, деяка категорія справ може розглядатися в одному з судів за вибором позивача. За певних умов, в цю категорію можуть потрапляти позови про стягнення аліментів, про розірвання шлюбу, про відшкодування шкоди та інші. Детальніше про цю категорію справ та умовах, при яких можлива альтернативна підсудність, розповідається в ст.110 Цивільного процесуального кодексу України.

Загальних судів першої інстанції в м. Києві декілька. Ці суди є судами першої інстанції і розглядають справи відповідно до Цивільного процесуального кодексу України у спорах, що випливають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносин.

З районом пов’язаний такий важливий фактор, як підсудність. Якщо позов поданий не до належного суду, то суддя не відкриє справу та поверне позов, вказавши, що підсудність вибрана неправильно. Тому перед тим, як подавати позов, необхідно насамперед визначити підсудність у відповідності зі ст.ст.108-114 Цивільного процесуального кодексу України — загальна (за місцем реєстрації відповідача), виключна (за місцезнаходженням майна) або альтернативна (за вибором позивача), а також район, в якому має розглядатися позов.

Крім цивільних справ, в районних судах розглядаються кримінальні справи і справи про адміністративні правопорушення.

Отже, перше, що необхідно знати — при подачі позовної заяви, відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу ми визначаємо загальну, альтернативну або виключну підсудність і вибираємо суд відповідного району, а також не забуваємо про підвідомчість районних судів — цивільні, кримінальні справи та справи про адміністративні правопорушення.

Подання Апеляційної Скарги. Строки (Цивільні Справи)

Апеляційний суд є судом другої інстанції і переглядає рішення районних судів. У результаті перегляду, рішення суду першої інстанції може бути скасовано, змінено або залишено без змін. У разі скасування може бути прийняте нове рішення, закрито провадження у справі або заяву залишено без розгляду.

До внесення змін у серпні 2010 року апеляційний суд мав право скасувати рішення суду першої інстанції та відправити справу назад для нового розгляду по суті, але після змін така можливість із Цивільного процесуального кодексу була виключена і тепер апеляційний суд зобов’язаний переглянути рішення по суті. Така міра направлена на скорочення термінів розгляду справ, оскільки справа могла розглядатися роками, перекочовуючи з першої інстанції в апеляцію і назад. У більшості випадків апеляційну скаргу подає сторона, що програла (апелянт).

При написанні скарги необхідно чітко обгрунтувати, які норми матеріального та процесуального права, на думку апелянта, порушив суд першої інстанції. Не заперечуючи значимість норм процесуального права, хотілося б все ж зробити акцент на нормах матеріальних, оскільки саме вони є юридичним відображенням суті спірних правовідносин і покликані вирішити спір відповідно до закону. Одна з основних вимог законності рішення — застосування тієї норми матеріального права, яка підлягає застосуванню, правильне тлумачення цієї норми, аналіз відповідності з фактичними обставинами справи. Таке порушення є безумовною підставою для скасування рішення. При вказівці в апеляційній скарзі лише на порушення норм процесуального права, рішення, винесене правильно по суті, далеко не завжди може бути скасовано.

На сьогоднішній день Цивільним процесуальним кодексом України передбачено строк на подання апеляційної скарги — 10 днів з моменту прийняття рішення. Скарга подається через суд першої інстанції, який прийняв рішення і разом з матеріалами справи надсилається в апеляційний суд. Якщо Ви пропустили строк на подачу скарги, обов’язково прикладайте заяву про поновлення строків. У 2012 році заяву про поновлення строків розглядається без присутності заявника, одноосібно суддею-доповідачем.

Апеляційну скаргу розглядає колегія з трьох суддів. На відміну від рішення суду першої інстанції, яке набирає чинності не відразу, а після закінчення строку на оскарження, рішення суду апеляційної інстанції вступає в силу в момент проголошення. Це означає, що незважаючи на подання касаційної скарги на це рішення, суд може видати виконавчий лист і рішення буде виконане в примусовому порядку органами державної виконавчої служби. Це одна з причин, по якій до подачі апеляційною скаргою слід поставитися гранично уважно, нічого не упустивши і розставивши правильні акценти на порушеннях норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції.

Додатково хотілося б додати, що суд касаційної інстанції — в даному випадку Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ, — переглядає рішення без виклику сторін і не приймає нових доказів. Всі матеріали, які знаходяться в справі після прийняття рішення судом апеляційної інстанції, є остаточними і доповненню не підлягають (за рідкісним винятком). Тому, при подачі апеляції необхідно максимально точно і повно провести аналіз відповідності фактичних правовідносин сторін юридичним нормам, які регулюють їх, відповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи і обгрунтувати позицію правильного вирішення спору відповідно до закону.

Аліменти. Нарахування. Способи Стягнення. Яким Чином Стягуються Аліменти

Аліменти. Згідно норм чинного законодавства, батьки мають утримувати та піклуватися про дитину. Даний обов’язок передбачений статтею 180 Сімейного кодексу України (далі — СК), в якій йдеться, що батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (18 років). Згідно ст. 199 СК, якщо повнолітні діти продовжують навчання і потребують у зв’язку з цим матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх і далі (до досягнення 23 років) за умови, що вони (батьки) можуть надавати матеріальну допомогу.

Аліменти — кошти на утримання дитини. Їх платить той з батьків, котрий проживає окремо. Варто звернути увагу, що зобов’язання по аліментам можуть виникати не лише з моменту розлучення, а й з моменту, коли подружжя перестало проживати разом, вести спільне господарство, або з того часу, коли один із подружжя перестав брати участь в утриманні дитини. Таким чином, не обов’язково розлучатися, щоб зобов’язати сплачувати аліменти на утримання дитини.

Згідно статті 181 СК батьки, за домовленістю, визначають спосіб виконання обов’язку утримувати дитину. Їх передбачено декілька:

  1. Перший: усна домовленість.
  2. Другий: укладення (письмового, нотаріально посвідченого) договору про сплату аліментів на дитину, в ньому визначаються розмір і умови сплати аліментів. У разі невиконання одним з батьків обов’язків  за договором або у разі порушення його умов, нотаріус здійснює виконавчий напис, на підставі якого стягуються аліменти.
  3. Третій: в судовому порядку. Вимога сплати аліментів – є цілком законною і обґрунтованою, тому суди, як правило, швидко приймають рішення на користь позивача, щодо сплати аліментів.

Стягнення аліментів в судовому порядку здійснюється після подання позовної заяви про стягнення аліментів до суду. Згідно  Цивільного процесуального кодексу така позовна заява може бути подана за місцем проживання позивача. До позовної заяви додаються: копія самої позовної заяви, копія паспорту в двох примірниках, копія довідки про присвоєння ідентифікаційного номера в двох примірниках, копія свідоцтва про народження дитини (дітей) в двох примірниках.

Перед тим, як звертатися з позовною заявою до суду необхідно визначити у якій формі просити суд стягнути аліменти. Так як аліменти можуть стягуватися: у частці від доходу, або у твердій грошовій сумі.

Закондавством встановлено, що аліменти можуть стягуватися в твердій сумі або, за заявою платника, або за заявою одержувача аліментів,  в тому разі, якщо платник має мінливий, нерегулярний дохід, частину якого одержує в натурі, або за обставин, які мають істотне значення (стаття 184 СК). Також пам’ятайте, що відповідно до частини 2 статті 182 СК — розмір аліментів не може бути нижчим за 30 % від прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Аліменти відраховуються:

  • з працюючих працездатних осіб — з суми заробітку,
  • з непрацюючих працездатних громадян, які знаходяться на обліку в центрі зайнятості — з суми допомоги по безробіттю,
  • з пенсіонерів – із пенсії,
  • із працюючих пенсіонерів – із суми пенсії та заробітної плати,
  • з інвалідів – із пенсії по інвалідності,
  • з працюючих інвалідів – із пенсії по інвалідності та заробітної плати,
  • з приватних підприємців – із суми доходу (фактичного),
  • з осіб, які навчаються і отримують стипендію – із суми отриманої стипендії.

Аліменти на дитину (за рішенням суду) присуджуються від не з дня винесення рішення по справі, а з  дня заявлення відповідного позову.