Кодекс законів про працю та Україна

В середині лютого директор нашого товариства зібрав нараду та попросив написати весь колектив «в добровільному порядку» заяви про надання відпусток без збереження заробітної плати.

Кодек законів про працю України, котрий вважається основним гарантом прав робітників, почервонів від сорому, коли строки відпустки «за власний рахунок» були безсоромно розтягнуті з передбачених 15 календарних днів на декілька місяців.

Звичайно зазначене не могло не викликати хвилю обурення в колективі: проте всі незадоволення виказувались в колуарах та пошеки під ковдрою. Адже краще терпіти та пристосовуватись до ситуації, ніж вступати в бій за свої права.

Наше суспільство звикло до того, щоб працювати безкоштовно, до того, що заробітні плати виплачується невчасно, що немає гарантій власних прав, що є лише обов’язки.

Ще будучи школяркою, я пам’ятаю, як страйкували вчителі нашої школи, так як затримка виплат заробітної плати була суттєва. Звичайно школярам це сподобалось, так як на час страйку уроки в школах було відмінено. То було колись. В дикі дев’яності роки двадцятого століття.

Зараз будучу дорослою гірко розуміти, що мало що змінилось з тих часів.

Законотворці встановили обов’язкові строки виплат заробітної плати, двічи на місяць. А хто цього дотримується?

Лише коли ситуацією починають цікавитись контролюючі органи, тоді для того, щоб приспати їх пильність компанії можуть одягти маску законослухняності, проте, як правило, це  триває не довго.

Внутрішні протиріччя, навіть якщо їх ретельно приховувати, накладають відбиток на поведінку, характер тана життя взагалі. Розпочавши пошук нової роботи, задаю собі питання — а чи буде на новому місці краще?

Час покаже.